Переклад з французької

Рабат, 17 лютого 2014 р.

Головному редактору

газети «Економіст»

Мохаммеду Бенабіду

Пане головний редакторе!

 Ваша газета вмістила 12 лютого ц.р. статтю французького експерта Жана-Луї Дюфура, присвячену останнім подіям в Україні. Радію, що Ваша газета не лишається байдужою до ставища в нашій країні.

Тема досить широка, але Ж.Л.Дюфуру вдалося дати досить повний огляд витоків дебатів і протистояння, які характеризує сьогодні політичне життя України, чого не можна не вітати.

Разом з тим, мушу відреагувати на кілька принципових положень, які – поза питанням про причини кризи, – стосуються основоположних рис України, передусім, її європейськості.

Отож, хочу заперечити певним викривленням у баченні України, а також вказати на неточності, які трапилися у статті.

Передусім, висловлюю незгоду з назвою статті («Україна: розділена й не так європейська, як російська»). Споконвіків Україна є європейською за своєю культурою, не кажучи про географію. Україні лише слід довершити свою належність до Європи у ціннісному вимірі, остаточно укорінивши правову державу, демократію і належне врядування.

З іншого боку, близькість до Росії й частина спільних історичних референцій не означають очевидності визначеного політичного чи суспільного вибору. І розвиток України за 22 роки її незалежності це ясно продемонстрував: наша політика і наші рішення завжди є проукраїнськими. А зближення з Європейським Союзом означає не віддалення від Росії, а вибір більш ефективної моделі розвитку.

Таким чином, є помилковим і навіть образливим вбачати «пошук покровителя» чи «балансування між двома іноземними потугами» там, де йдеться про вибір Україною моделі майбутнього, найкращих підходів до здійснення реформ і модернізації країни. Президент України В.Янукович нещодавно зазначав, що  Україна не погодиться на підлеглу чи допоміжну роль.

Що стосується ролі Європейського Союзу в цих подіях, то несправедливо однобічного подавати її як підтримку опозиції: численні візити до Києва Високого представника ЄС з закордонних справ та політики безпеки К.Ештон та Комісара ЄС Ш.Фюле, а також їх численні зустрічі з главою держави та лідерами політичних партій підтверджують винятково конструктивну роль ЄС у пошуку розв’язання кризи.

Прикро також, що до статті потрапили кліше, притаманні великодержавно-шовіністичному дискурсу, такі, як «все, але не держава-нація», «підчеревина Росії», або щодо значення назви країни («околиця»), які мають дуже мало спільного з історичною правдою. Я не буду їх тут коментувати, оскільки відповідні теми добре розвинуто в численних джерелах.

Я також не згоден з карикатурним трактуванням хрещення стародавньої Київської держави – Русі, – яка свого часу простиралася між Чорним і Балтійськими морями і один з князів якої, до речі, заснував Москву. Рішення про прийняття християнства було прийнято київським князем Володимиром Великим у 988 році якраз для того, щоб зблизити свою країну з Європою. Водночас він обрав східний обряд, вражений його величчю. Розкол на Східну (православну) і Західну (католицьку) церкви стався тільки у 1054 році.

На завершення хочу ще раз повернутися до заголовку статті, де йдеться про «розділену країну». Якщо вдуматися, то всяка країна є розділеною, особливо під час виборів або в момент загальнонаціональних дебатів. Отож, чи слід подавати це, як непереборну перешкоду? Україна була і лишатиметься розмаїтою як у культурному, мовному, так і в релігійному планах.

А щодо розділеності, то для України єдиним корінним поділом є тільки поділ між її минулим та її майбутнім.

З повагою,

Ярослав Коваль

Посол України